hozar | Юрій Гудименко

Завтра зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
Ти відкриєш соцмережі і побачиш речі, що стали звичними для тебе і дивом для всієї планети.
Ти побачиш, як твої друзі, скинувшись, купують щось для фронту. Або гуртом відбудовують чиюсь зруйновану вибухом домівку. Або рятують котиків зі згорілих селищ.
Ти побачиш чергове відео від наших військових, які танцюють і жартують там, де будь-хто в світі плакав би. Ти побачиш світлини із пекла і людей, які в цьому пеклі стали небезпечнішими за усіх чортів.
Ти вийдеш на вулицю, і у черзі за кавою будеш стояти між військовим, який ще позавчора клав «воги» на ворожу піхоту, і лікарем, який у лютому оперував поранених дві з половиною доби поспіль, після чого трохи покемарив в кабінеті і продовжив працювати на ентузіазмі, никотині і словах «так треба».
Ти повернешся додому і заглянеш у дзеркало. Ти побачиш там людину, яка знає, як виглядають шрами на душі.
Ти пам‘ятаєш, звідки кожен шрам.
Цей шрам – та ракета, що рознесла будинок за два квартали. Цей – перші фото з Бучі. Цей – «Азовсталь». Цей – кум, що не повернеться з-під Бахмута.
Так виглядає незалежність. Вона не у віршах і не у співах. Вона у діях. У вчинках людей.
А вчинки – це завжди шрами.
Завтра зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
За два дні зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
За три дні зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
Ти і є Незалежність. Кожен день твій.