hozar | Цей день в історії

Кілька разів здавалося, що менти нас "продавили" і от-от захоплять всю Інститутську.
Але люди, мобілізуючись, знову відтискали їх за межі барикади. Кілька разів виводили побитих чи потруєних газом.

Ми стояли так щільно, що не було можливості побачити, хто за спиною. Час від часу, коли менти тиснули - то тиснули й наші - і я навіть боявся, що зомлію, і у цьому натовпі мене розчавлять. Позаду мене стояв якийсь сильний, мовчазний чоловік. Він не лаявся, не вигукував команди, він просто мовчки страхував мене.

І тут в якусь коротку мить послаблення у нього задзвонив телефон. Нас було так багато, що я не міг навіть поворухнутись. А він швидко дістав телефон і абсолютно спокійним голосом сказав комусь у трубку - "так, можу". І почав читати молитву. У телефон. Але фактично мені на вухо. Бо він був просто за спиною.

Це не був "Отче наш" чи якась інша відома мені молитва.
Я не можу повторити жодного рядка. Але це було настільки сильно і вчасно, що я раз за разом повторював сказане ним про себе.

Він промовив до кінця. Потім замовк. Потім почався черговий наступ ментів. Ми його втримали. І як тільки стало можливо розвернутись - то швидко розвернувся, аби побачити цього чоловіка. Але за спиною нікого не було.
Тепер, коли прокручую в голові події тієї ночі, що промайнула одніє миттю, я впевнений, що це був не священик.
Це був Він Сам.

Вахтанг Кіпіані