![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
hozarОновив свою стару роботу - "Шесть дней падения режима. Час за часом."
Аби знову згадати, якою невловимо тонкою стежкою над безоднею пройшла тоді Україна, та від яких лих вберіг тоді нас Господь.
Згадати безоглядну рішучість вийти і зробити те, що маєш зробити. Що наказує твоя совість. Що не можеш не вдіяти. Вийти попри все. Навіть якщо будеш сам. Лише заради того, аби вважати себе людиною.
Згадати чорні від диму обличчя. Запалені від напруги та недосипання очі. Хриплі від газу та крику голоси. Прокопчений та зашкарублий від поту і води одяг. Задубілі пальці й холод, що пробирає до глибини серця. Ниючі м'язи і неминаючу втому. Клони катів у чорній уніформі. Відчуття нереальності навколишнього жаху. Отвори від куль на щитах та касках. Запах крові на липких долонях. Поту, сечі та немитого тіла. Голосіння матері над трупом єдиного сина. "Плине кача" і невтримні сльози. Болісні сни, повні кривавих сцен. Шок, страх, біль, і всеперемагаючу ладність сконати, проте не скоритися ненависній мерзоті.
Згадати неприборкану волю до свободи. Спалах людського духу. Щастя єдності й відвертості. Відчай безнадії. Шляхетність жертовності. Біль втрат. Спустошеність перемогою. Тривожність майбутнього.
І щемливу подяку всім, хто віддавав все, що міг. Ви навіки запали в мою душу. Я всіх вас щиро люблю.
Кульбабкову бабцю, яка принесла у шпиталь дві цибулини - напевно, все, чим могла поділитися.
Гламурну даму в шубі, яка рішуче закрила від кийків підбитого хлопця своїм розкішним тілом.
Тендітну школярку на Грушевського, яка відчайдушно тягла пораненого в ноги крізь розриви гранат, і яка вже в медпункті втратила свідомість, вгледівши криваві рани.
Душепастирів, які ставали у перших рядах, сповідали живих і відспівувати полеглих просто на бруківці.
Автомайданівців, які не шкодували своїх залізних улюбленців. Таксистів, які возили на Майдан безкоштовно.
Стоїчних медиків-волонтерів, які врятували не одне світле життя.
Киян, які надавали геть незнайомим людям свою гостину з теплою ванною, пральною машиною і можливістю нормально виспатися.
Львівських берсерків, які вранці 20-го прорвалися крізь усі кордони на розгромлений Майдан і з ходу рвонули по Інститутській назустріч смерті.
Шибайголів з району, які збивалися в нічні патрулі, аби захистити своє місто від найманих відморозків.
Й навіть безхатченок, які натхненно довбали плитку Хрещатика не за халявні хавчик і шкарпетки, а зі щирого почуття своєї потреби комусь. Із щастя причетності до історії. До великих справ.
Тисячі й тисячі повсталих проти Абсолютного Зла.
Це було більшою пристрастю, ніж перше кохання. Це було те, заради чого варто було жити. Що було цінніше власного життя.
Згадати всіх, хто був поруч. Перед ким ми у несплатному боргу. Хто викладався із останніх сил. Хто рвавсь у саме пекло. Хто попри все стояв до кінця. Навіть коли не лишилось надій ані на перемогу, ані на добру пам'ять.
І врятував нас усіх.
Згадати Небесну сотню, всіх поіменно. Михайла Жизневського та Сергія Нігояна. Сашка Плеханова та Устима Голоднюка. Володю Жеребних та Рому Точина, які залили своєю гарячою кров'ю схили Інститутської. Усіх, хто став калікою, вдовою, сиротою.
Згадати тих, хто стояв за спиною та надриваючись, виносив поранених. Хто подавав шини, бензин і гарячий чай. Хто приходив рубати бруківку, готувати їжу та зводити барикади. Хто не приходив, але штампував щити, шив бронежилети, здавав кров. І навіть тих, хто пішов у вирішальний момент, вирішивши, що більш не в силах.
Кожен з них причастивсь до загальної чаші. Здійнявся, наскільки зміг, над собою. Пройшов свій шлях звільнення від байдужості, страху й рабства. Побратався по духу та загальній волі творити спільне майбутнє.
Згадати, якою ціною здобуте повалення режиму.
А найголовніше - згадати, чому нам довелося так дорого платити.
І щоб ніколи не забувати, що ми мусимо робити, аби нам не довелось потерпати це знов.
Аби знову згадати, якою невловимо тонкою стежкою над безоднею пройшла тоді Україна, та від яких лих вберіг тоді нас Господь.
Згадати безоглядну рішучість вийти і зробити те, що маєш зробити. Що наказує твоя совість. Що не можеш не вдіяти. Вийти попри все. Навіть якщо будеш сам. Лише заради того, аби вважати себе людиною.
Згадати чорні від диму обличчя. Запалені від напруги та недосипання очі. Хриплі від газу та крику голоси. Прокопчений та зашкарублий від поту і води одяг. Задубілі пальці й холод, що пробирає до глибини серця. Ниючі м'язи і неминаючу втому. Клони катів у чорній уніформі. Відчуття нереальності навколишнього жаху. Отвори від куль на щитах та касках. Запах крові на липких долонях. Поту, сечі та немитого тіла. Голосіння матері над трупом єдиного сина. "Плине кача" і невтримні сльози. Болісні сни, повні кривавих сцен. Шок, страх, біль, і всеперемагаючу ладність сконати, проте не скоритися ненависній мерзоті.
Згадати неприборкану волю до свободи. Спалах людського духу. Щастя єдності й відвертості. Відчай безнадії. Шляхетність жертовності. Біль втрат. Спустошеність перемогою. Тривожність майбутнього.
І щемливу подяку всім, хто віддавав все, що міг. Ви навіки запали в мою душу. Я всіх вас щиро люблю.
Кульбабкову бабцю, яка принесла у шпиталь дві цибулини - напевно, все, чим могла поділитися.
Гламурну даму в шубі, яка рішуче закрила від кийків підбитого хлопця своїм розкішним тілом.
Тендітну школярку на Грушевського, яка відчайдушно тягла пораненого в ноги крізь розриви гранат, і яка вже в медпункті втратила свідомість, вгледівши криваві рани.
Душепастирів, які ставали у перших рядах, сповідали живих і відспівувати полеглих просто на бруківці.
Автомайданівців, які не шкодували своїх залізних улюбленців. Таксистів, які возили на Майдан безкоштовно.
Стоїчних медиків-волонтерів, які врятували не одне світле життя.
Киян, які надавали геть незнайомим людям свою гостину з теплою ванною, пральною машиною і можливістю нормально виспатися.
Львівських берсерків, які вранці 20-го прорвалися крізь усі кордони на розгромлений Майдан і з ходу рвонули по Інститутській назустріч смерті.
Шибайголів з району, які збивалися в нічні патрулі, аби захистити своє місто від найманих відморозків.
Й навіть безхатченок, які натхненно довбали плитку Хрещатика не за халявні хавчик і шкарпетки, а зі щирого почуття своєї потреби комусь. Із щастя причетності до історії. До великих справ.
Тисячі й тисячі повсталих проти Абсолютного Зла.
Це було більшою пристрастю, ніж перше кохання. Це було те, заради чого варто було жити. Що було цінніше власного життя.
Згадати всіх, хто був поруч. Перед ким ми у несплатному боргу. Хто викладався із останніх сил. Хто рвавсь у саме пекло. Хто попри все стояв до кінця. Навіть коли не лишилось надій ані на перемогу, ані на добру пам'ять.
І врятував нас усіх.
Згадати Небесну сотню, всіх поіменно. Михайла Жизневського та Сергія Нігояна. Сашка Плеханова та Устима Голоднюка. Володю Жеребних та Рому Точина, які залили своєю гарячою кров'ю схили Інститутської. Усіх, хто став калікою, вдовою, сиротою.
Згадати тих, хто стояв за спиною та надриваючись, виносив поранених. Хто подавав шини, бензин і гарячий чай. Хто приходив рубати бруківку, готувати їжу та зводити барикади. Хто не приходив, але штампував щити, шив бронежилети, здавав кров. І навіть тих, хто пішов у вирішальний момент, вирішивши, що більш не в силах.
Кожен з них причастивсь до загальної чаші. Здійнявся, наскільки зміг, над собою. Пройшов свій шлях звільнення від байдужості, страху й рабства. Побратався по духу та загальній волі творити спільне майбутнє.
Згадати, якою ціною здобуте повалення режиму.
А найголовніше - згадати, чому нам довелося так дорого платити.
І щоб ніколи не забувати, що ми мусимо робити, аби нам не довелось потерпати це знов.
no subject
Date: 17 Feb 2017 06:30 (UTC)no subject
Date: 17 Feb 2017 18:13 (UTC)no subject
Date: 17 Feb 2017 21:06 (UTC)Кулачками помаши ещё, ножками потопай :)
no subject
Date: 17 Feb 2023 17:50 (UTC)no subject
Date: 17 Feb 2023 17:55 (UTC)не відпускає досі