hozar | Офіцер

Я пам'ятаю його в день розстрілу Небесної сотні. Коли на сусідній Інститутській лунали постріли, на Грушевського зі щитами стояла шеренга хлопців-ввшників, у яких по обличчях з під шоломів текли сльози. Їх обліпив знавіснілий від болю натовп, і щось кричав в обличчя.

Кульчицький вийшов говорити. Майданівці кликали їх до себе, мовляв, переходьте на бік народу. Але Кульчицький сказав - ні, я не довірю вам своїх хлопців, ви їх можете просто розірвати.

Розвернувся і дав наказ відходити, не порушуючи лав, і їхати геть.
Просто не брати більше участі у цьому лайні.

Я пам'ятаю, як тим ранком один, мов привид, я йшов по несподівано порожній і доступній вулиці Грушевського, на яку вже не сподівався ступити. Я пам'ятаю генерала Кульчицького, він стояв біля покинутих автобусів на півдороги до Ради, і зустрічав перших майданівців.

Підтягнулась групка найсміливіших, навіть перші відчайдушні журналісти, вели з ним і його кількома офіцерами діалог. Я пішов далі, і побачив, як солдати шикувались за "Уралами", вантажились і від'їжджали. Тепер лише розумію - заговорюючи нас, він переключав на себе увагу, давам їм час зібратись і поїхати. Прикривав своїх пацанів до кінця, останнім пішов з позицій.

Він загинув потім під горою Карачун, у збитому вертольоті, разом з усіма.

Хоча цей пост ніби мав бути про Надю. Хоча чорт з нею.