hozar | Дзвінок додому

Не плач, кохана, чуєш, я живий.
Не міг тобі раніше подзвонити.
То був страшний, запеклий, довгий бій,
І ми не мали права відступити.

Скажи хоч слово, мила, не журись.
Утри сльозу й нарешті посміхнися,
А ще молись, за нас усіх молись.
І матері від мене поклонися.

Цілуй дітей і батькові привіт,
Скажи, його «Кобзар» тепер в нагоді:
Ми з хлопцями завчили «Заповіт»,
Під обстрілом читаємо відтоді.

Пробач, рідненька, знову мушу йти.
І не питай, куди тепер рушаю.
Мене чекають прокляті світи,
Коли вернусь - я й сам уже не знаю...

...Вона в сльозах стискає телефон,
Пусті гудки, в душі гроза лютує.
Та він живий, то був поганий сон,
Її любов його, таки, рятує!

А він десь там, де небо у вогні.
Боронить свою землю від навали.
Він вже давно не лічить ночі й дні,
Він робить все, щоб ми війни не знали!