Фейсбучное

Я никогда ранее не слышал о вакцине, после которой болеют. Никогда не слышал о поощрениях, скидках, стимулах для вакцинации. Я никогда не видел дискриминации для тех, кто этого не делал.
Если вы не были привиты, никто не пытался заставить вас чувствовать себя плохим человеком. Я никогда не видел вакцины, которая угрожала бы отношениям между семьей, коллегами и друзьями. Я никогда не видел, чтобы вакцина угрожала средствам к существованию, потери работы или запрету посещения школы. Я никогда не видел вакцины, которая позволила бы 12-летнему ребенку отвергнуть родительское согласие. Я никогда не видел вакцины, подобной этой, которая дискриминирует, разделяет и судит общество таким, какое оно есть.
И по мере того, как социальная ткань натягивается… Это мощная вакцина! Она делает ВСЕ эти вещи, кроме ИММУНИЗАЦИИ.
Если нам все ещё нужна бустерная доза после того, как мы полностью вакцинированы, и нам все ещё нужно получить отрицательный результат теста после того, как мы полностью вакцинированы, и нам все ещё нужно носить маску после того, как мы полностью вакцинированы, и по-прежнему болеть и госпитализироваться после полной вакцинации, скорее всего, напрашивается единственный вывод: "Нам пора признать, что нас крупно наебали!"

Плоть слабка, а дух міцний

Похмурої ночі 18/19 лютого 2014, коли БТРи таранили барикади, коли горіли намети і огорожі, коли за чорною сараною не було видно пагорбів біля Жовневого палацу, і ставало ясно, що до ранку доживуть не всі, а живі позаздрять мертвим, крутими схилами до Михайлівського собору понуро піднімалися ті, хто втратив останні крихти надії.

А назустріч їм приречено спускалися ті, хто не бачив себе у тому світі, який їм було уготовано владою. Вони знали, що це, певно, остання ніч їхнього життя. Але вони йшли. Їх поливали льодяною водою, їх розстрілювали, їх палили та закидали гранатами. Дим виїдав легені, полум'я випалювало очі та вії, вибухи рвали вуха та плоть, вода та піт наскрізь вистуджували душу. Їх лави танули разом із снігом.

На сході ночі за співвідношенням сил та засобів ставало ясно, що встояти неможливо. Але неможливо було й піти геть. Тендітні дівчата тремтячими від морозу, напруги та стресу пальцями розливали бензин у пляшки, і було б невиправною ганьбою кинути їх напризволяще. Спасенні з палаючого Будинку профспілок знов ставали до варти, і було б сором втекти, щоби згадувати їх збожеволілі від відчаю очі. Поранені уламками гранат, кульгаючи, шкандибали до вогняного валу, і здавалося, вони хочуть прискорити свою загибель, аби не бачити неминучої поразки.

Питання було не в тому, чи вони встоять, а в тому, коли вони впадуть. Але, попри все, вони вперто стояли. Роби, що мусиш, і нехай станеться як має бути. І сталося диво. Дух переміг силу.

Україна встояла тоді, коли не було жодних шансів. Коли проти, здавалося, були усі сили світу. Тож невже вона не встоїть зараз?