![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
hozarПохмурої ночі 18/19 лютого 2014, коли БТРи таранили барикади, коли горіли намети і огорожі, коли за чорною сараною не було видно пагорбів біля Жовневого палацу, і ставало ясно, що до ранку доживуть не всі, а живі позаздрять мертвим, крутими схилами до Михайлівського собору понуро піднімалися ті, хто втратив останні крихти надії.
А назустріч їм приречено спускалися ті, хто не бачив себе у тому світі, який їм було уготовано владою. Вони знали, що це, певно, остання ніч їхнього життя. Але вони йшли. Їх поливали льодяною водою, їх розстрілювали, їх палили та закидали гранатами. Дим виїдав легені, полум'я випалювало очі та вії, вибухи рвали вуха та плоть, вода та піт наскрізь вистуджували душу. Їх лави танули разом із снігом.
На сході ночі за співвідношенням сил та засобів ставало ясно, що встояти неможливо. Але неможливо було й піти геть. Тендітні дівчата тремтячими від морозу, напруги та стресу пальцями розливали бензин у пляшки, і було б невиправною ганьбою кинути їх напризволяще. Спасенні з палаючого Будинку профспілок знов ставали до варти, і було б сором втекти, щоби згадувати їх збожеволілі від відчаю очі. Поранені уламками гранат, кульгаючи, шкандибали до вогняного валу, і здавалося, вони хочуть прискорити свою загибель, аби не бачити неминучої поразки.
Питання було не в тому, чи вони встоять, а в тому, коли вони впадуть. Але, попри все, вони вперто стояли. Роби, що мусиш, і нехай станеться як має бути. І сталося диво. Дух переміг силу.
Україна встояла тоді, коли не було жодних шансів. Коли проти, здавалося, були усі сили світу. Тож невже вона не встоїть зараз?
А назустріч їм приречено спускалися ті, хто не бачив себе у тому світі, який їм було уготовано владою. Вони знали, що це, певно, остання ніч їхнього життя. Але вони йшли. Їх поливали льодяною водою, їх розстрілювали, їх палили та закидали гранатами. Дим виїдав легені, полум'я випалювало очі та вії, вибухи рвали вуха та плоть, вода та піт наскрізь вистуджували душу. Їх лави танули разом із снігом.
На сході ночі за співвідношенням сил та засобів ставало ясно, що встояти неможливо. Але неможливо було й піти геть. Тендітні дівчата тремтячими від морозу, напруги та стресу пальцями розливали бензин у пляшки, і було б невиправною ганьбою кинути їх напризволяще. Спасенні з палаючого Будинку профспілок знов ставали до варти, і було б сором втекти, щоби згадувати їх збожеволілі від відчаю очі. Поранені уламками гранат, кульгаючи, шкандибали до вогняного валу, і здавалося, вони хочуть прискорити свою загибель, аби не бачити неминучої поразки.
Питання було не в тому, чи вони встоять, а в тому, коли вони впадуть. Але, попри все, вони вперто стояли. Роби, що мусиш, і нехай станеться як має бути. І сталося диво. Дух переміг силу.
Україна встояла тоді, коли не було жодних шансів. Коли проти, здавалося, були усі сили світу. Тож невже вона не встоїть зараз?
