Перехід до постіндастріалу відбувається всюди, де відбувається автоматизація та роботизація виробництва. І це зовсім не "перенос в ПСА", де нібито "несправедлива експлуатація робочої сили".
В 2006 році я брав участь в модернізації виробництва на невеличкому заводику. Десь до тисячі працівників. Слюсарний цех - півсотні токарів та фрезеровщиків. В Німеччині було куплено два б/у станки - один токарний, другий фрезерний. Один місяць пішов на пусконаладку та налагодження виробничих процесів. Через два місяці увесь старий цех звільнили - рукожопих бракодєлів, що в обідню перерву бігали в генделик через дорогу, аби всмоктати гранчак дешевої горілки. Ще через півроку обидва станки повністю окупилися - за рахунок більшої продуктивності, мінімальності браку, мінімальності відходів, відсутності вихідних, лікарняних, свят, похмільного синдрому після авансу та получки, та, власне, внаслідок економі п'ятдесяти зарплат - доволі немаленьких.
Замість 50 пролетарів найняли шістьох пацанят на мінімалку, достатньо дурних, аби після школи не поступити до ВУЗу, та достатньо хворих, аби не піти до армії. При них один майстер, вся бригада працювала у три зміни сім днів на тиждень. Пацанчика за дві години навчали вставляти заготовку у патрон, вибирати з меню потрібну програму та натискати велику зелену кнопку. Все. Решту робив станок сам. Оці шестеро на мінімалці робили більше, краще та дешевше, ніж 50 старих кадрів, яких тупо викинули на мороз. Я не знаю, що з ними сталося, сподіваюся - нічого хорошого.
Оце - постіндастріал. І він всюди, навіть, якщо ви того не помічаєте.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
no subject
Date: 19 Jan 2022 17:22 (UTC)В 2006 році я брав участь в модернізації виробництва на невеличкому заводику. Десь до тисячі працівників. Слюсарний цех - півсотні токарів та фрезеровщиків. В Німеччині було куплено два б/у станки - один токарний, другий фрезерний. Один місяць пішов на пусконаладку та налагодження виробничих процесів. Через два місяці увесь старий цех звільнили - рукожопих бракодєлів, що в обідню перерву бігали в генделик через дорогу, аби всмоктати гранчак дешевої горілки. Ще через півроку обидва станки повністю окупилися - за рахунок більшої продуктивності, мінімальності браку, мінімальності відходів, відсутності вихідних, лікарняних, свят, похмільного синдрому після авансу та получки, та, власне, внаслідок економі п'ятдесяти зарплат - доволі немаленьких.
Замість 50 пролетарів найняли шістьох пацанят на мінімалку, достатньо дурних, аби після школи не поступити до ВУЗу, та достатньо хворих, аби не піти до армії. При них один майстер, вся бригада працювала у три зміни сім днів на тиждень. Пацанчика за дві години навчали вставляти заготовку у патрон, вибирати з меню потрібну програму та натискати велику зелену кнопку. Все. Решту робив станок сам. Оці шестеро на мінімалці робили більше, краще та дешевше, ніж 50 старих кадрів, яких тупо викинули на мороз. Я не знаю, що з ними сталося, сподіваюся - нічого хорошого.
Оце - постіндастріал. І він всюди, навіть, якщо ви того не помічаєте.