![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Артур Дронь (Дітріх) написав автобіографичну книгу «Гемінґвей нічого не знає», виплескавши весь свій біль на папері.
Ви можете купити її тут або тут.
А тут лише де-які уривки з його твору.
«Вперше я почув його позивний, коли він прозвучав по рації востаннє. Лише позивний і слово-код на позначення загиблого. Позивний і дата смерті – оце і все, що я про нього знав. За позивним і датою смерті я й знайшов його на Марсовому полі.
Коли молився біля могили, то побачив під хрестом перевернуту вазу з квітами. Підняв її та помітив у квітах записку: «Зайчик, з річницею нас. Кохаю». Позивний, дата смерті. А тепер – дещо значно більше.»
«Тобі 22, всі твої друзі мертві. Вереса на зачистці застрелили впритул з ПКМу. В льожку Кіндера прямим попаданням уїбала 120-та. Ягер підірвався на ОЗМці. Касперові перебило ноги - застрелився, не дочекавшись еваку. Ярика в нічному бою застрелили свої.
Коли стикаєшся зі смертю близької людини вперше, мозок намагається вигадати для неї сенс, знайти в ній стилістичне завершення.
Згодом розумієш, що справа марна. Ягеру і Кіндеру було по 19. Ярик мав дворічну доньку. Верес не дожив 2 дні до переводу.
Їх зрізало в довільний момент життя просто тому, що кулі і уламки мають властивість залітати куди завгодно крім бронеплити. Тепер щоразу, коли ти чуєш "доля", тобі кортить побитися».
«Вони щодня приходять до тебе. Ти говориш з ними як мертвий з мертвими. Вони зникають перед світанком. І тоді нарешті пригадуєш: ти забув сказати, що любиш їх».
«Ось виють сирени тривоги, а жінки несуть дітей у підземний паркінг. Жінки втомлені, а діти – закутані в гори одягу, бо невідомо, скільки доведеться просидіти.
Це про тебе.
Ось приходить зарплата, але чверть її дуже швидко розлетиться на банківські карти тих, хто під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі.
Це про тебе.
А ось під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі хтось рахує прильоти поряд і думає, який з них виявиться останнім.
Це про тебе.
У театрі збираються сотні людей, щоб послухати вірші, побути разом і підтримати своїх солдатів.
Це про тебе.
Люди вишукують по різних країнах дешевші авта, домовляються про генератори, замовляють старлінки, везуть крізь тисячі кілометрів на фронт паски, віддають волонтерству увесь час, який мають.
Це про тебе.
А сьогодні вночі хтось довго не зможе заснути. Буде думати і скучати. Чекатиме знову вдома.
Це про тебе.
І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, – це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, – про тебе.»
«Час жорстокий. Нечесний. Роз’ятрювальний.
Але не можем від нього ховатись. Маєм проживати його, хай навіть і так.»
Ви можете купити її тут або тут.
А тут лише де-які уривки з його твору.
«Вперше я почув його позивний, коли він прозвучав по рації востаннє. Лише позивний і слово-код на позначення загиблого. Позивний і дата смерті – оце і все, що я про нього знав. За позивним і датою смерті я й знайшов його на Марсовому полі.
Коли молився біля могили, то побачив під хрестом перевернуту вазу з квітами. Підняв її та помітив у квітах записку: «Зайчик, з річницею нас. Кохаю». Позивний, дата смерті. А тепер – дещо значно більше.»
«Тобі 22, всі твої друзі мертві. Вереса на зачистці застрелили впритул з ПКМу. В льожку Кіндера прямим попаданням уїбала 120-та. Ягер підірвався на ОЗМці. Касперові перебило ноги - застрелився, не дочекавшись еваку. Ярика в нічному бою застрелили свої.
Коли стикаєшся зі смертю близької людини вперше, мозок намагається вигадати для неї сенс, знайти в ній стилістичне завершення.
Згодом розумієш, що справа марна. Ягеру і Кіндеру було по 19. Ярик мав дворічну доньку. Верес не дожив 2 дні до переводу.
Їх зрізало в довільний момент життя просто тому, що кулі і уламки мають властивість залітати куди завгодно крім бронеплити. Тепер щоразу, коли ти чуєш "доля", тобі кортить побитися».
«Вони щодня приходять до тебе. Ти говориш з ними як мертвий з мертвими. Вони зникають перед світанком. І тоді нарешті пригадуєш: ти забув сказати, що любиш їх».
«Ось виють сирени тривоги, а жінки несуть дітей у підземний паркінг. Жінки втомлені, а діти – закутані в гори одягу, бо невідомо, скільки доведеться просидіти.
Це про тебе.
Ось приходить зарплата, але чверть її дуже швидко розлетиться на банківські карти тих, хто під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі.
Це про тебе.
А ось під Авдіївкою, на Лимані чи в Серебрянському лісі хтось рахує прильоти поряд і думає, який з них виявиться останнім.
Це про тебе.
У театрі збираються сотні людей, щоб послухати вірші, побути разом і підтримати своїх солдатів.
Це про тебе.
Люди вишукують по різних країнах дешевші авта, домовляються про генератори, замовляють старлінки, везуть крізь тисячі кілометрів на фронт паски, віддають волонтерству увесь час, який мають.
Це про тебе.
А сьогодні вночі хтось довго не зможе заснути. Буде думати і скучати. Чекатиме знову вдома.
Це про тебе.
І, може, єдиний спосіб перевірити, чи справді ти живеш, – це прочитати справжню літературу свого часу і послухати, чи каже вона тобі, що вся, цілком і повністю, тепер і завжди, – про тебе.»
«Час жорстокий. Нечесний. Роз’ятрювальний.
Але не можем від нього ховатись. Маєм проживати його, хай навіть і так.»
