![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
Оксана Забужко
16 Dec 2022 18:26Чому? – спитала мене знайома німкеня, приголомшена знімками з Бучанської різанини. – Чому вони це роблять?
У цьому питанні, як дерево в бруньці, криються томи книжок, які невдовзі, можна не сумніватися, заповнять ринок, – книжок, присвячених докорінній ревізії минулого століття європейської історії. Без цього годі збагнути, як Захід міг виявитись настільки культурно дезорієнтованим, що 20 з гаком років уперто іґнорував просто-таки підручниковий казус росту й дозрівання в Росії оновленого, версія 2.0, тоталітаризму, і мов навмисне повторював усі ті поведінкові паттерни з 1930-х, за якими свого часу було «вирощено» Гітлера.
Моя знайома знає з перших рук, від своєї мами, про звірства Червоної Армії в Берліні 1945-го: про сафарі на цивільних утікачів, про середньовічного розмаху мародерство і тонни награбованих килимів та годинників, составами слані в Росію, про матерів, ґвалтованих на очах у дітей, і дівчаток з розірваними піхвами – все те саме, себто, що нині, макабричним копіпейстом, відкрилося світу у звільнених від російської окупації підкиївських містечках (недарма ж перемогу в ДСВ в Росії відзначувано, навсупір європейському «Ніколи знову», гаслом «Можем повторить!» – ну от і повторюють).
Але, як всі німці, моя знайома має щодо росіян комплекс вини і знаходить їхнім злочинам в Європі 1945-го якщо й не виправдання, то пояснення, мовляв, «ми з ними поводились не краще», - але ж українців за що?! Адже ж вони не те що на Росію не нападали, а взагалі росіянам «братній народ зі спільною історією», як досі пишуть у підручниках. Звідки ж раптом цей новий Голокост, ця лавина розпаношеного садизму, ці накази командирів у перехоплених СБУ розмовах - «хуярьтє всєх!», та дитячі прохання таточкові «чимшвидше повбивати всіх українців» і вертатись додому?
В цих міркуваннях очевидна базова потреба західної людини – раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» – все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою – і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.
На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури, – і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа. Цього вистачило, щоб західні еліти погодились визнати його «одним із нас», замість бачити за ним у відомчому бекґраунді розрізані животи вагітних з Львівської тюрми НКВД 1941-го та розтрощені черепи українських митців і мислителів, від Києва-1918 до пермського табору-1985, – нинішні розстріли української інтеліґенції в окупованих містечках (так загинув у Бучі перекладач Таціта Олександр Кислюк) є простим механічним продовженням того, що КГБ робив з Україною ще цілком на пам’яті живих поколінь, просто мало кого те, поза Україною, обходило.
І так, все це можна було вичитати значно раніше – якщо не відділяти російську літературу від російської держави, а чесно визнати, що література є плоть од плоті того суспільства, для якого і про яке пише. Що люди, які в Бучі ґвалтували 11-літнього хлопчика, глузливо прив’язавши його матір до стільця, щоб та дивилась, – це й є герої прекрасної російської літератури: звичайні росіяни, ті самі, що й сто, і двісті років тому. Авжеж, час новими очима перечитати російську літературу: «маскувальну сітку» для російських танків значною мірою виплела саме вона. Бо дорогу бомбам і танкам завжди прокладають книжки, і зараз ми стали прямими свідками того, як долю сотень мільйонів вирішує вибір лектури. Час зробити ревізію на своїх книжкових полицях.
Я вчилася в СРСР, де російська література була в школі обов’язковим предметом, і пам’ятаю свій дитячий шок від оповідання Тургенєва «Муму»: німий кріпак, добра душа, за наказом пані вбиває єдину близьку йому істоту, вірного цуцика. Оповідання мало викликати в дітях співчуття до героя і ненависть до лихої пані. Сьогодні я впізнаю людей, вихованих цією школою, в тих, хто клене Путіна і співчуває сердешним російським солдатикам, яких Путін вирядив в Україну вбивати вже не тільки цуциків, а все живе, вогнем і мечем: бідні хлопчики, як же вони страждають.
Можна називати десятки причин, які роблять західну свідомість сліпою до російського тоталітаризму. Найочевидніша - це, розуміється, невивчені уроки СРСР, зокрема брехливий дискурс Другої світової війни, в якому всі злочини проти людяности за мовчазною згодою приписувано було тоталітаризму переможеному, а переможний тим часом знай пів століття міцнів і пухнув без суду й осуду, так що, коли на чолі Росії став офіцер КГБ – організації, прямо відповідальної, від 1918 року, за найбільш масово чинені злочини проти людяности за найдовший період в модерній історії, ніхто на Заході не вжахнувся так, як коли б це був офіцер ґестапо. І не подумав про те (я принаймні не знайшла таких виступів), що за чотири покоління державний терор починає сприйматись суспільством за норму, бо чотири покоління – це вже за межами живої пам’яті («так було завжди»!), і чого ж чекати від такого суспільства після того, як цю «норму» буде виставлено йому, в особі лідера нації, за зразок до наслідування?
Досі я зустріла тільки одного європейського славіста, який у 2014 році, доглибно вражений відкритим тоді нео-орвелівським обличчям Москви, попросив в українців пробачення за те, що все життя дивився на Київ «крізь російські окуляри»: як на «третє місто Російської імперії», – і впритул не бачив столицю тисячолітньої культури, до якої Російська імперія має той самий стосунок, що російська армія до Бучі: що могла вкрасти – вкрала, що не могла – знищила…
Є шанс, що таких прозрілих тепер стане більше.
повністю тут
У цьому питанні, як дерево в бруньці, криються томи книжок, які невдовзі, можна не сумніватися, заповнять ринок, – книжок, присвячених докорінній ревізії минулого століття європейської історії. Без цього годі збагнути, як Захід міг виявитись настільки культурно дезорієнтованим, що 20 з гаком років уперто іґнорував просто-таки підручниковий казус росту й дозрівання в Росії оновленого, версія 2.0, тоталітаризму, і мов навмисне повторював усі ті поведінкові паттерни з 1930-х, за якими свого часу було «вирощено» Гітлера.
Моя знайома знає з перших рук, від своєї мами, про звірства Червоної Армії в Берліні 1945-го: про сафарі на цивільних утікачів, про середньовічного розмаху мародерство і тонни награбованих килимів та годинників, составами слані в Росію, про матерів, ґвалтованих на очах у дітей, і дівчаток з розірваними піхвами – все те саме, себто, що нині, макабричним копіпейстом, відкрилося світу у звільнених від російської окупації підкиївських містечках (недарма ж перемогу в ДСВ в Росії відзначувано, навсупір європейському «Ніколи знову», гаслом «Можем повторить!» – ну от і повторюють).
Але, як всі німці, моя знайома має щодо росіян комплекс вини і знаходить їхнім злочинам в Європі 1945-го якщо й не виправдання, то пояснення, мовляв, «ми з ними поводились не краще», - але ж українців за що?! Адже ж вони не те що на Росію не нападали, а взагалі росіянам «братній народ зі спільною історією», як досі пишуть у підручниках. Звідки ж раптом цей новий Голокост, ця лавина розпаношеного садизму, ці накази командирів у перехоплених СБУ розмовах - «хуярьтє всєх!», та дитячі прохання таточкові «чимшвидше повбивати всіх українців» і вертатись додому?
В цих міркуваннях очевидна базова потреба західної людини – раціоналізувати зло. Стати на точку зору злочинця, зрозуміти його мотиви й цілі, зайняти, як схоласти, позицію «адвоката диявола» – все це, в кінцевому підсумку, означає зі злом хоч якось порозумітися, вступити в діалог: саме діалог-бо є «повітрям» західної культури від двох з половиною тисяч років, і вирослим в атмосфері багатовікової «агори» складно уявити, що поруч можуть так само віками існувати культури, в яких люди дихають під водою – і банально ненавидять тих, у кого замість зябер легені.
На жаль, вона, за нечисленними винятками, переважно підтримувала міф про європейський характер російської культури, – і в той міф досконало вписався й підполковник КГБ, тільки-но вільно заговорив по-німецьки і прийшов на шоу до Ларрі Кінґа. Цього вистачило, щоб західні еліти погодились визнати його «одним із нас», замість бачити за ним у відомчому бекґраунді розрізані животи вагітних з Львівської тюрми НКВД 1941-го та розтрощені черепи українських митців і мислителів, від Києва-1918 до пермського табору-1985, – нинішні розстріли української інтеліґенції в окупованих містечках (так загинув у Бучі перекладач Таціта Олександр Кислюк) є простим механічним продовженням того, що КГБ робив з Україною ще цілком на пам’яті живих поколінь, просто мало кого те, поза Україною, обходило.
І так, все це можна було вичитати значно раніше – якщо не відділяти російську літературу від російської держави, а чесно визнати, що література є плоть од плоті того суспільства, для якого і про яке пише. Що люди, які в Бучі ґвалтували 11-літнього хлопчика, глузливо прив’язавши його матір до стільця, щоб та дивилась, – це й є герої прекрасної російської літератури: звичайні росіяни, ті самі, що й сто, і двісті років тому. Авжеж, час новими очима перечитати російську літературу: «маскувальну сітку» для російських танків значною мірою виплела саме вона. Бо дорогу бомбам і танкам завжди прокладають книжки, і зараз ми стали прямими свідками того, як долю сотень мільйонів вирішує вибір лектури. Час зробити ревізію на своїх книжкових полицях.
Я вчилася в СРСР, де російська література була в школі обов’язковим предметом, і пам’ятаю свій дитячий шок від оповідання Тургенєва «Муму»: німий кріпак, добра душа, за наказом пані вбиває єдину близьку йому істоту, вірного цуцика. Оповідання мало викликати в дітях співчуття до героя і ненависть до лихої пані. Сьогодні я впізнаю людей, вихованих цією школою, в тих, хто клене Путіна і співчуває сердешним російським солдатикам, яких Путін вирядив в Україну вбивати вже не тільки цуциків, а все живе, вогнем і мечем: бідні хлопчики, як же вони страждають.
Можна називати десятки причин, які роблять західну свідомість сліпою до російського тоталітаризму. Найочевидніша - це, розуміється, невивчені уроки СРСР, зокрема брехливий дискурс Другої світової війни, в якому всі злочини проти людяности за мовчазною згодою приписувано було тоталітаризму переможеному, а переможний тим часом знай пів століття міцнів і пухнув без суду й осуду, так що, коли на чолі Росії став офіцер КГБ – організації, прямо відповідальної, від 1918 року, за найбільш масово чинені злочини проти людяности за найдовший період в модерній історії, ніхто на Заході не вжахнувся так, як коли б це був офіцер ґестапо. І не подумав про те (я принаймні не знайшла таких виступів), що за чотири покоління державний терор починає сприйматись суспільством за норму, бо чотири покоління – це вже за межами живої пам’яті («так було завжди»!), і чого ж чекати від такого суспільства після того, як цю «норму» буде виставлено йому, в особі лідера нації, за зразок до наслідування?
Досі я зустріла тільки одного європейського славіста, який у 2014 році, доглибно вражений відкритим тоді нео-орвелівським обличчям Москви, попросив в українців пробачення за те, що все життя дивився на Київ «крізь російські окуляри»: як на «третє місто Російської імперії», – і впритул не бачив столицю тисячолітньої культури, до якої Російська імперія має той самий стосунок, що російська армія до Бучі: що могла вкрасти – вкрала, що не могла – знищила…
Є шанс, що таких прозрілих тепер стане більше.
повністю тут
