Свіча на вікні

242 дня оборони ДАПу.
Ціла зала людей. Сидіти не було де. Люди стояли.
58 родин загиблих Героїв саме в останні дні оборони ДАПу, вийшли на сцену, де їм вручили посмертно нагороди від Філарета "За любов та жертовність до України".
Це було боляче. Дійсно боляче. Я не могла стримати сліз, коли жінки виходили з маленькими дітьми на сцену. А матері ледве йшли в чорних хустинах. Це страшно.
Думала, що вже готова звикнути і жити як і раніше. Але не виходить. Знову ця біль. Знову ці сльози.
Поки вручали нагороди родинам, весь зал стояв і вітав кожного загиблого Героя оплесками. Коли в кінці всі почали кричати "Герої не вмирають!", мені захотілось закричати, що ВМИРАЮТЬ, вони ВМИРАЮТЬ. Їх більше нема з нами і ніколи вже не буде.
Біля мене сиділи бійці з 80-ї бригади, вони ридали. Я потім з ними розговорилась. Вони ті, хто вижив при обороні ДАПу. Коли називали їх побратимів, які загинули, вони просто мовчки плакали і аплодуючи, віддавали їм честь.
Коли плачуть жінки, це зрозуміло, ми емоційніші за чоловіків. Але, коли вони плачуть, то я тільки можу уявити собі, що вони там пережили.
Василь сам з Львівської обл. Приїхав на цей вечір пам"яті, бо загинуло його 12 побратимів, з якими він тримав оборону.
Коли Юля підійшла до нього, щоб подякувати після всього, він зніяковів. І коли я попросила з ним сфоткатись, він відповів, що без форми і йому незручно.
Звичайний чоловік з села, який пережив багато чого. Дуже скромний і намагався бути непомітним.
І скільки їх цих скромних простих облич. Стільки вони пережили там.
Нам потрібна ПЕРЕМОГА! Ми повинні ПЕРЕМОГТИ!
Заради Небесної Сотні, заради хлопців та дівчат, які гинули, віруючи в цю країни і йдучи до кінця.
Зеленопілля. Савур Могила. ДАП. Іловайськ. Дебальцеве. Та багато інших міст та сел, де загинули наші хлопці та дівчата,захищаючи Україну!
Спіть спокійно! Дякуємо вам за все!



Юля Смірнова