Для мене день Українського прапора настав десь 26-го лютого, 2022 року, в селі.
Це були страшні й непевні дні. Ніхто не знав, куди дійшли ті уроди, і чи не будуть вони тут прямо сьогодні. Ворожі БТР-и вже їздили по Оболоні…
По сусідству, на вулиці варили протитанкові їжаки, й заливали керосин з бензином в пляшки. Над Золотоношею ППО збили російський Міг. На кожному кутку - блокпости. Місцеве ТРО з мисливськими рушницями й вилами…
Я вийшов вранці на вулицю, і раптом побачив українські прапори буквально через кожен двір. У самих "отпєтих" - ще й чорно-червоний.
А також на всіх водонапорних вежах, на школі й дитсадку, на клубові, на магазинах, і просто на деревах…
Це було крутіше, ніж будь-які надії й сподівання…

Я бачив тисячі осіб, які хотіли влади.
Щоб покрити свою слабкість владою над іншими.
І зустрів одиниці. Хто її не хотів.
Бо сам є сильним.
Але кому довелося брати владу, щоб ділитися своєю силою зі слабшими.

Місто мого дитинства. Місто перших кроків, першого кохання.
Я вірю, ти витримаєш все, ти двожилавий.В тобі живе козацький дух Кондрата Булавина.
Таких, як нинішні, були й були орди. Сармати, скіфи, печенеги, половці, монголи, німці.
Тепері москали ляжуть в твій жирний чорнозем, аби удобрити його наступним поколінням.
А ми встоїмо.
І буде хліб, і буде мати, і будуть люди на землі.

4 вересня 1985 року в карцері табору для політв'язнів у селі Кучино Чусовського району Пермської області, де він відбував десятирічне покарання за звинувачення у антирадянській агітації й пропаганді, на 47-у році життя помер український поет і правозахисник Василь Стус.

Як добре те, що смерті не боюсь я
і не питаю, чи тяжкий мій хрест.
Що вам, лукаві судді, не клонюся
в передчутті недовідомих верств.
Що жив, любив і не набрався скверни,
ненависті, прокльону, каяття.
Народе мій, до тебе я ще верну,
і в смерті обернуся до життя
своїм стражденним і незлим обличчям,
як син, тобі доземно поклонюсь
і чесно гляну в чесні твої вічі,
і чесними сльозами обіллюсь.

Завтра зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
Ти відкриєш соцмережі і побачиш речі, що стали звичними для тебе і дивом для всієї планети.
Ти побачиш, як твої друзі, скинувшись, купують щось для фронту. Або гуртом відбудовують чиюсь зруйновану вибухом домівку. Або рятують котиків зі згорілих селищ.
Ти побачиш чергове відео від наших військових, які танцюють і жартують там, де будь-хто в світі плакав би. Ти побачиш світлини із пекла і людей, які в цьому пеклі стали небезпечнішими за усіх чортів.
Ти вийдеш на вулицю, і у черзі за кавою будеш стояти між військовим, який ще позавчора клав «воги» на ворожу піхоту, і лікарем, який у лютому оперував поранених дві з половиною доби поспіль, після чого трохи покемарив в кабінеті і продовжив працювати на ентузіазмі, никотині і словах «так треба».
Ти повернешся додому і заглянеш у дзеркало. Ти побачиш там людину, яка знає, як виглядають шрами на душі.
Ти пам‘ятаєш, звідки кожен шрам.
Цей шрам – та ракета, що рознесла будинок за два квартали. Цей – перші фото з Бучі. Цей – «Азовсталь». Цей – кум, що не повернеться з-під Бахмута.
Так виглядає незалежність. Вона не у віршах і не у співах. Вона у діях. У вчинках людей.
А вчинки – це завжди шрами.
Завтра зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
За два дні зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
За три дні зранку ти відкриєш очі. Розпочнеться День Незалежності.
Ти і є Незалежність. Кожен день твій.

Мамо, я убитий в Ірпені
У бою під обстрілом ворожим,
І тому прости, прости мені,
Що уже приїхати не зможу!
Я б тобі картоплю посадив
І малинку у садку хорошу,
Хату б із тобою нарядив
На Великдень – але вже не зможу!
Жаль, додому привести не встиг
Дівчину свою, на тебе схожу,
Щоб онуків мала ти малих…
Ти пробач – тепер уже не зможу!
Тут, в могилі братській, всі свої,
Я лежу скраєчку насторожі.
Якщо вийде, мамо, то приїдь,
Бо до тебе я уже – не зможу!