Я єсть народ, якого Правди сила
нiким звойована ще не була.
Яка бiда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвiла.
Щоб жить — нi в кого права не питаюсь.
Щоб жить — я всi кайдани розiрву.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Тевтонiє! Мене ти пожирала,
як вiшала моïх дочок, синiв
i як залiзо, хлiб та вугiль крала...
О, як твiй дух осатанiв!
Ти думала — тобою весь з'ïдаюсь? —
та, подавившись, падаєш в трiву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
нiким звойована ще не була.
Яка бiда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвiла.
Сини моï, червонi украïнцi,
я буду вас за подвиг прославлять,—
iдiть батькам на допомогу й жiнцi,
дiтей спiшiте визволять!
Па украïнських нивах, на росiйських,
па бiлоруських — я прошу, молю! —
вбивайте ворогiв, злодюг злодiйських,
вбивайте без жалю!
Нехай ще в ранах я — я не стидаюсь,
гляджу ïх, мов пшеницю ярову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Iз ран — нове життя заколоситься,
що з нього свiт весь буде подивлять,
яка земля! яко зерно! росиця! —
Ну як же не сiять?
I я сiяю, крильми розгортаюсь,
своïх орлiв скликаю, кличу, зву...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Ще буде: неба чистоï блакитi,
добробут в нас пiднiметься, як ртуть,
заблискотять косарки в житi,
заводи загудуть...
I я життям багатим розсвiтаюсь,
пущу над сонцем хмарку, як брову...
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.
Я єсть народ, якого Правди сила
нiким звойована ще не була.
Яка бiда мене, яка чума косила! —
а сила знову розцвiла.
Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!
Тобi ж кладу я дошку гробову.
Я стверджуюсь, я утверждаюсь,
бо я живу.

1943 р. 16 вересня.
Кремлiвська лiкарня.